Солодкий запах листя
Щодня я прокидаюся близько сімнадцятої нуль-нуль: так у мене є вільна година для того, щоб зібратися на чергування. Головне, звичайно, морально підготуватися, а не провести якісь буденні процедури з минулого життя. Це раніше, коли я працював в маркетингу, я ще в ліжку просив Сірі включити релаксуючу музичку, потім робив собі каву в красивій капсульній кавоварці. Стояв з чашкою біля вікна і хвилин десять розглядав вулиці внизу – як там все рухається, оживає, бризкає сонячними зайчиками або брудними ляпасами калюж. Насипав коричневий корм пухнастому котику, який починав тертися об мене ще до того, як я розплющу очі.
Потім був сніданок (обов’язково яйця і авокадо), прасування свіжої білої футболки, гоління, зуби, душ. О так, я ходив на чистий білий унітаз - зараз це відчуття вже навіть не згадати, все поспіхом і все брудно. Якось я спитав Лідерку, чому ми не можемо трохи більше займатися гігієною, замість тих самих ритуальних танців, і мало не втратив ліве око. І це правильно, Мати Миру краще знає, куди направляти зусилля жителів бази.
Минулі часи вже не повернеш, банальна фраза, яку не втомлююся повторювати. Пухнастий котик навряд чи полює на диких мишей, скоріше за все давно здох в першу ж холодну зиму. Білі туалети теж не повернуться, хіба десь на Кубі чи в Австралії. А чергування щоночі існує в реальному житті, тут і зараз, і це мій борг громаді, який маю віддавати ще майже два роки. І я волію перед кожним чергуванням просто полежати півгодини, роздивляючись шнурівки палатки, готуючи себе до виснажливої нічної варти.
Теоретично чергувати не напряжно. Сидиш собі на верхівці водонапірної вежі, розглядаєш свій сегмент в бінокль або тепловізор, максимально вибалушуючи очі, щоб вчасно побачити загрозу і попередити жителів бази. Якщо добре виспатися вдень, то нічна зміна не здається чимось непідйомним.
Але є хєрові речі.
Перше – якщо раптом заснеш і пропустиш зайве тіло, тобі триндець. Мати Миру не буде більше панькатися, викине за периметр і далі пиздуй собі, куди хочеш. Ясно, що ні граму, ні півграму з собою вона не дасть.
Друге – останнім часом зараза добралася до птахів, тож зверху на тебе може спікірувать ошалілий голуб і спробувати видзьобати твої оченята. Я сам таких не бачив, але Ниций розказував страшні речі про друзів своїх друзів. Може, й брехав, але в темряві все одно страшно.
Третє – сидиш сам, зі своїми думками, спогадами, зі своєю неіснуючою сім’єю, в драних штанах, чешешся від бліх. І винен в цьому ти сам, міг би спати, якби не вийобувався. Або й на рейві тусувався би, з новачками. Он зараз якісь два чуділи заїхали в табір, справжні десантники, кажуть, до нас пробивалися кілька днів. І ще кажуть, що в них кілька кіло коксу є, тож з ними затусити на рейві – мрія.
Але ні, треба сидіти на верхівці вежі і молитися, щоб не здуло протягом. Бо четверте - дує нагорі звірськи. Я не знаю, чому останнім часом так посилилися вітри, може, ерозія якась. Може пальм стало менше, або без літаків в небі вітер став сильніший. Я не знаю. Але нагорі задуває що пиздець. Хіба що сцяти зручно – одразу зрошує десь в сторону.
Що ж, треба збиратися, вже пройшло десять хвилин, як я прокинувся. Вночі спав погано, на базі було шумно – святкували приїзд новеньких. Мені, звичайно, туди не можна, та й сил не було. Але я не сумую, і не ображаюся, і не в розпачі, і не депресую.
Я навіть тішуся. Таке відчуття, що сьогоднішнє чергування буде цікавішим, ніж звичайно. Як знати, може хтось з прибульців прийде подивитися на наш периметр, і може поділиться доріжкою. А може, сама Мати підніметься і оцінить мою вірність і послідовність. Якесь таке млосне очікування хороших новин розливається по всьому тілу. Тож я не барюся, збираю речі, вмиваюся залишками іржавої води, підхоплюю свої браслети, і виходжу з палатки на вечірнє світло.
До периметру ще треба дійти, дочвалати через тісні вулички бази, серед жителів, одягнених, як і я, в старі ганчірки. На мене ніхто не звертав увагу, я в статусі парії, поки не завершу своє покарання: нащо викликати гнів Матері, якщо простіше не контактувати з такими, як я. Але і це не псувало настрій, очікування незвичайних подій наповнювало мене енергією.
Я дочвалав до драбини під стіною, яка оточувала базу. В стіні була бетонна вежа, увінчана металевими сваями і металевим майданчиком, який вивищувався над усією територією на 25 метрів, і дозволяв оглядати територію на кілька кілометрів навколо. Такі вежі були по всьому периметру, на всіх них чергували такі ж, як я, дрібні порушники. Бо за серйозні проколи одразу вигнання назовні, без обговорень. Тільки завдяки суворій дисципліні ми вижили і маємо можливість розслаблятися в нічних рейвах.
Звичними рухами, рвучко підтягуючи себе по драбині, я забрався на верхотуру. Металевий майданчик мав невисокі поручні, кілька виступаючих конструкцій, за які можна було триматися і високу щаблю посередині – раніше до неї кріпилися антени мобільних операторів. Тепер же до неї я прив’язав свій страхувальний трос, який гарантував, що я не долечу до землі, якщо раптом мене здує з гніздечка.
Сонце вже майже торкалося нижнім краєм горизонту, тіні видовжилися, а ліси, які оточували базу, перетворилися на чорну лінію без обрисів. В центрі бази, де стояв великий шатер, вже збиралися жителі для чергової нічної дискотеки. Дилери вже сиділи на своїх звичних затінених місцях, продаючи колеса і амф, охорона прогулювалася між групами людей, прислухаючись, чи ніхто не планує заколот. Завдяки нам, дрібним порушникам, жителі Миру можуть знову розслабитися і забути про небезпеки. А хто схопить передоз – піде працювати на ферму, добуваючи їжу для більш адекватних сусідів. Система відточена до ідеалу.
Поступово ставало темно, і я одягнув на голову тепловізор, щоб відслідковувати будь-які рухи вздовж видимого сектору. Поринув у своєрідний кататонічний стан, намагаючись не заснути, побачити червону пляму, що рухається, оцінити напрям і динаміку, зробити те, заради чого я піднявся – попередити про небезпеку.
Пройшло небагато часу, я навіть не встиг оглянути весь перимерт, як, попри шум вітру, почувся якийсь шурхіт і шум знизу, а потім скрип металевих поручнів – на вежу хтось піднімався. Моя інтуїція мене не підвела, це точно хтось з новачків вирішив піднятися на верхотуру і оглянути околиці. Це справді вражає, тож я не сумнівався, що хтось з оточення Матері Миру підіб’є прибульців до нового досвіду. Я ж був радий прийняти гостей.
Скрип ставав все ближчий, крізь пориви вітру чулося чиєсь важке дихання – або це моя фантазія малювала, як м’язистий бородань, якого я бачив зранку здалеку на центральній площі, підтягується на металевих брусах, утримуючись від падіння. Це не так просто, друже, не так просто – навіть сильні руки не завжди справляються з цим завданням.
Я зняв тепловізор, і, мружачись, раз по раз оглядав місцевість, а потім позирав на верхівку драбини, адже от-от має з’явитися маківка, голова, плечі, і далі вже тіло мого гостя, якому я гречно презентую цей надійний елемент пасивної оборони – оглядову вежу. Ось вони мої 15 хвилин насолоди власною значимістю, мене помітять і зі мною будуть говорити. Я поведу рукою направо, щось скажу, потім поведу наліво…
Далі все відбувалося, як у сні. Над поручнем з’явилася голова, але це був не новачок-бородань, це був ворог. Запалі бліді очі, криваві підтьоки, короста на щоках, він важко дихав. Я знав, що вони можуть підніматися по драбинах, але як він опинився тут? Він піднявся з бази? Я направив автомат в його сторону, але він був прудкіший, в момент кинувся і штовхнув мене з вежі своїми грубими стертими долонями. Удар був такої сили, що я поперхнувся повітрям. Я розмахував руками, намагаючись повернути баланс, але марно.
25 метрів. Я відчував, як неймовірно рвучко до мене несеться солодкий запах листя.